Петро Содоль — без перебільшення легендарна постать для пластунів. Майор Армії США з 20—річним стажем служби, учасник війни у В’єтнамі, власник військових нагород та дослідник історії УПА. На розмову про всі аспекти життя друга Петра забракло б і року, тож ми концентруємося на пластовій тематиці. Питаємо про «Лісову Школу» — табір, де одним із співзасновників є пластун сеньйор Петро Содоль з куреня «Лісові Чорти».
Це інтерв’ю складається із двох частин. Перша — жива розмова з Петром у Нью—Йорку 2015—го року. Друга — електронне листування 2019 року. Далі — текст інтерв’юерів.
Частина 1. Інтерв’юер — ст. пл. скоб Андрій Жовтанецький, ПР
Петро Содоль — людина легендарна в колі абсольвентів Лісової Школи. Мало хто з тих хто проходив ЛШ в Україні спілкувався з ним, проте кожен створив собі свій образ в голові, навіяний розповідями, переказами і легендами про нього. Безперечно, всі ми знаємо про те, що друг Петро стежить за кожним кроком учасника вишколу булавних і про те, що він колишній (хоча чи бувають колишні?) військовий з величезним бойовим досвідом. І, звичайно, кожен пам’ятає це відчуття, коли ти отримуєш вислід табору чи відзнаку абсольвента, підписану його рукою. Як розказував один учасник вишколу бунчужних, коли він отримав дзвінок від друга Петра, то був в душі й автоматично став на струнко. От і в моїй уяві він був завжди строгим чоловіком. Проте, не зважаючи на його струнку поставу військового (в такі то роки!), його щира усмішка видає широку пластову душу.
З другом Петром ми зустрілися в українському ресторані «Веселка» на Мангеттені в Нью—Йорку. Пластова домівка за рогом, портрет Шевченка на фасаді і синьо—жовті стрічки нагадують про те, що в післявоєнні роки тут вирувало українське життя. Як буде пізніше згадувати друг Петро, саме в цьому ресторані він проводив зустрічі з виховниками в часі, коли виконував обов’язки Головного Булавного. Також, кажуть, що у цьому кафе була «таємна кімнатка», в яку мали доступ тільки пластуни і тільки з дозволу власника — пана Дармохвала, який, до речі, теж був пластуном зі Стрия (член куреня «Загін Червона Калина») та близьким другом генерала УПА Олекси Гасина. Хоча з другом Петром ми говорило і про його дитячі спогади з України, і про його професійне захоплення — дослідження історії УПА, і про сучасні події в Україні, проте, дане інтерв’ю торкається тільки теми ЛШ.
Андрій Жовтанецький: Друже Петро, як взагалі розпочалася ідея «Лісової Школи» (далі — ЛШ)?
Петро Содоль: Ідея ЛШ виникла осінню 1962 році з ініціативи Яреми Веселовського, який також був організатором та бунчужним першого табору на Соколі. Літом того року, коли я в ступені старшого лейтенанта був в дорозі до В’єтнаму, зі мною зв’язався Вуна Раковський, який розповів про ідею такого табору, який би готував провідників для проведення подальших юнацьких таборів і був побудований на основі чмолівської системи таборування. На той час в діаспорі вже відчувався брак добре вишколених кадрів і зниження пластової активності, тому така ініціатива отримала широку підтримку пластового проводу. Перша ЛШ проводилась в Гантері (де і проводиться до сьогодні — А.Ж.) в 1964 році. Комендантом першої «Лісової Школи» був Василь Палієнко, На кожен день була складена ретельно продумана програма. Автором програми був Юліан Крижанівський, який також написав підручник ЛШ. До речі, цей підручник розсилали всім учасникам. Щоб пройти вишкіл, вони мали «проштудіювати» його вдома та пізніше виконати певний екзамен. На першій ЛШ було 19 учасників.
А скільки було максимально?
Найбільше в нас було 35 учасників.
Чим взагалі відрізнялися перші Лісові Школи від тих, що проводяться зараз?
В одному гуртку було по 7—8 членів, проте скоро ми побачили, що таке число завелике, і скоротили до того розміру, який є зараз. Мінімальний вік учасника тоді був 16 років. Ну і відповідно, ми стикнулись з проблемою що на ЛШ їздило в основному юнацтво. Гуртки складали таким чином, що найстарші були в першому гуртку, і далі по спаданню віку. Проте це також було проблемою, оскільки молодші не могли нормально конкурувати зі старшими і погано переходили табір. Тоді ми почали мішати гуртки, і в такому вигляді вони дійшли і до сьогодні. Взагалі, спочатку на табір їздили юнаки і старші пластуни. Сеньйори були хіба що в проводі. Фактично першим сеньйором—учасником був В’ячеслав Стебницький в 1995 році.
Коли я вже був на вишколі булавних, то зі мною в гуртку був пластун-сеньйор. Але мені здається, що це типово тільки для ЛШ в Україні. А як змінилася програма?
Ну так, це більш притаманно для ЛШ В Карпатах. Щодо програми, то основних змін вона зазнала в 70—их роках — ми збільшили кількість годин занять. Цікавим фактом є те, що, наприклад, раніше в програмі ми мали стрільбу. Хоча це робилося більше для розради а не в навчальних цілях. Ну і загалом в Америці інше ставлення до зброї.
А чому перестали стріляти?
Чому? Бо виник брак кваліфікованих інструкторів, які б вміли поводитись зі зброєю і мали б на це відповідні дозволи. Але, як я казав, це було більше заради розваги. Хоча на нашу кухню постійно нападали єноти і навіть раз малий ведмідь. Але жодного єнота ми не вбили (Сміється — А.Ж.)
А взагалі який вплив мала твоя військова професія на ЛШ?
Ну, напевно, найбільше, що було принесено на ЛШ зі школи сержантів — це любов до впоряду. Звичайно, що це допомогло мені розробити систему навчання впоряду для ЛШ.
Але зараз є розбіжності в системі впоряду, яка використовується на ЛШ в Україні і в США….
Так, але мені здається показовим є те, що, як і в США, так і в Україні сучасні правильники впоряду розробляли абсольвенти і багаторічні коменданти ЛШ. А загалом, я пішов до війська після табору «Сталева сотня», де я був бунчужним. І, чесно кажучи, я був розчарований послабленням впоряду у війську. Мене відразу зробили керівником відділення, оскільки я добре знав впоряд і мав пластовий вишкіл (Протягом розмови друг Петро декілька разів згадував про цей табір, і я собі подумав, що, якби він писав есе на ЛШ на тему «Мій найкращий пластовий табір», то це було б про «Сталеву Сотню» — А.Ж.).
Повертаючись до відмінностей між ЛШ на початках і зараз, що ще було іншого?
Оскільки спочатку їздило багато юнаків, то окремою ділянкою було здавання вмілостей — їх на ЛШ було сім. Також до 82—го року ЛШ не мала історичної теми. В тому році ми проводили ЛШ як вишкіл курінних ЮМПЗ і після того вирішили запровадити історичну тему.
А як виникла ЛШ в Україні?
Про ЛШ в Україні ми говорили відразу, як Пласт там відродився. Я про це ще мав розмову на першому з’їзді в Моршині. Проте потрібно було провести добру підготовку. Спочатку планували зробити табір в 1992 році, але через ЮМПЗ перенесли на наступний рік. Ми відібрали декілька людей, які поїхали на ЛШ в США. Богдана Генегу ми взяли, бо він був майстер спорту, а Богдана Гасюка, бо вмів поважно поводитися (сміється — А.Ж.).
Минулого року (мова йде про 2014 рік — А. Ж.) на Лісовій Школі ми мали дискусії про те, чи потрібно змінювати програму ЛШ відповідно до тих подій, які зараз відбуваються на Сході України. Яка твоя думка щодо того?
Я не думаю, що потрібно щось кардинально міняти. Лісова Школа є частиною Пласту, і її завданням є готувати провідників для Пласту. А вже Пласт як організація повинен готувати провідників суспільства.
Можливо, дати більше годин для ПМД?
ПМД можна навчитися і в домівці. Тим більше, що це є частиною юнацької програми, проводяться відповідні вишколи. Я думаю, що, в контексті сучасних подій, потрібно проводити більше «Легіонів», але це ніяк не повинно впливати на програму ЛШ. До речі, цього року ми зробимо патронами гуртків тих пластунів, які загинули на Сході і в лавах УПА. Таким чином це є поєднання минулої історії з сучасною.
А загалом, які твої враження від подій в Україні? І чи це та країна, яку ти, відновлюючи ЛШ в 1993, сподівався побачити в 2015?
Звичайно, що більшість українців в діаспорі були на хвилі підйому початку 90—их. Моє перше сильне позитивне враження було від першого міністра оборони Морозова — коли я бачив, що генерал, який ніколи не розмовляв українською, взяв собі ад’ютантів, які кожен день годину часу присвячували вивченню мови. Вже десь в 1993—1994 ми побачили, що країна рухається не туди. Згодом, підйом і нове розчарування були під час і після Помаранчевої Революції. Проте зараз я бачу, що народжується нова українська нація. І я дуже гордий з того, що пластуни беруть активну участь в цьому.
Частина 2. Інтерв’юер — ст. пл. скоб Максим Бадік, ЛЧ
Можливістю взяти інтерв’ю завдячую референту «Лісової Школи» в Україні ст. пл. скобу Ростиславу Пужаковському, ЛЧ. Ростик показав інтерв’ю, що готував Андрій Жовтанецький чотири роки тому й сказав, що його ще не публікували. Спитав мою думку щодо цього й запропонував доповнити матеріал Андрія — написати власні питання Петру Содолю.
Півроку тому я отримав лист від друга Петра з подякою за статтю у «Пластовий Шлях» про 60-ту «Лісову Школу». Я уже вдруге був на цьому таборі й особисто зацікавлений дізнатися більше про «Лісову Школу» від першоджерела й заохотити пластунів відвідати її. Про найпам’ятніші моменти Петра Содоля, поради і, звісно, «Школу Булавних» — у інтерв’ю.
Студенти «Лісової Школи» в Карпатах мають особливий пієтет до «Школи Булавних» — не один рік табори на день зустрічаються разом і радіючи проводять спільні точки програми. Розкажи щось за стосунки ЛШ-ШБ минулого століття в США.
Стосунки із «Школою Булавних» все були приятельські. Щоразу, коли обидва вишколу відбувалися в тому самому часі та терені, то ми разом організовано входили і стояли в церкві, а потім мали спільний обід. Також домовлялися про спільну ватру посередині таборування чи святкування Івана Купала. Щонайменше один раз були спільні вишкільні заняття картографії/лисячий біг.
На твою думку, у скільки років найкраще зараз пластунам їхати на «Лісову Школу»?
Одразу після закінчення середньої школи — у віці 17—19 років. Краще прибути на ЛШ старшим пластуном.
Розкажи твій найпам’ятніший спомин з першої та останньої ЛШ, на яких ти був.
Перше вставання на першій ЛШ 1964 року. Провід вже тоді стояв посередині (як це буває нині), а учасники, не дуже спішачи, вилазили із шатер. А комендант Василь Палієнко звернувся до мене і каже «Петре, може б ти перевів руханку?». Це доручення мене заскочило, бо я був заступником коменданта, а руханка — відповідальність бунчужного (яким був Лесько Черник). Тут треба зазначити, що програмаа вишколу була підготовлена на кожну годину занять, але провід не мав змоги зустрітися перед ЛШ для узгодження системи переведення цього нового типу вишкільного табору. Як би то не було, я зразу виступив до переду і зарядив збірку в одній лаві (учасників було 19) та перевів руханку.
Тоді дав доручення після розходу швидко взяти приладдя для миття і скоро стати назад у лаву. Учасники цим разом вже набагато скорше рухалися. Тоді я реорганізував табір у дворяд і зарядив бігти за мною по лісовій дорозі, яка вела до броду річки Скогарі, яку ми переходили попереднього дня з нашим вирядом. На той час це був єдиний вхід на терен табору.
Десь у половині дороги двоє спортовців з Чикаго вирішили, що то було для них заповолі, і, вийшовши з ряду, погнали до переду стометрівкою. Вже після миття я всіх зібрав на коротку гутірку про виконання доручень та співпраці у групі. Це була моя перша гутірка на ЛШ.
А останній раз на терені ЛШ я був у 2010—ому. На жаль, міг бути тільки десь пів дня. Після прощання із усіма я уважно із палицею перейшов річку Скогарі. Тоді оглянувся на другий бік річки і побачив коменданта Любка Домашеського, який спостерігав мій перехід. Ми помахали собі руками — і це запам’яталося навіки.
На твою думку, хто з абсольвентів Лісової Школи досяг найбільшого успіху в житті?
Важко відповісти, бо ми стараємося стежити переважно за участю учасників у проводах таборів. Отже, я можу когось не згадати. Але приходить на думку Стефан Шишка (учасник обох вишколів ЛШ, комендант ЛШ—22 у 1988 році) — він військовий аташе у Києві в 1992 році, згодом — капітан атомного корабля флоту США. Також Борис Лушняк — генеральний лікар в уряді США (за президентства Барака Обами — М. Б.) та Борис Ґудзяк — цього року стане архиєпископом Української католицької церкви в США. Обидва Бориси познайомилися у перший день ЛШ—14 1977—ого, копаючи яму на відпадки коло кухні. Згодом вони були інструкторами ЛШ.
Напевно, є більше, але про це треба було розпитувати.
Чи чув ти від абсольвентів ЛШ згодом після табору якесь особливе добре слово про вишкіл? Наприклад, що вони досягли чогось у житті завдяки табору?
При зустрічах з абсольвентами та інструкторами, коли згадуємо про участь в ЛШ, то часто говориться про вироблення самодисципліни та організований ритм таборового життя.
«Лісова Школа» — тяжкий фізично та психологічно табір. Чи бували випадки, коли на таборі хтось не витримує та дає волю емоціям? Якщо так, то що це були за випадки?
Таких випадків не пригадую.
Ти підписуєш посвідку кожному абсольвенту «Лісової Школи». Коли ставиш підпис, чи маєш перед собою уявний портрет цієї людини? Як вона поводиться, що вміє і що любить…
Так, але не уявний, а реальний. Бо на столі переді мною маю його фото, житєпис і есе, коментарі опікунів гуртка та коменданта. Також особисто написану характеристику при кінці першого та другого тижня.
На останній ЛШ в Україні (ЛШ—60 2018—ого — М. Б.) хлопці зробили душ. Які унікальні споруди, що з’являлися упродовж ЛШ, ти пам’ятаєш?
Здається, вже у 1964—ому поблизу місця, де збудували кухню, хлопці знайшли джерело. Отже, не треба було брати воду з річки, яку треба було б прочищувати. Згодом додумалися викопати яму, до якої заходила холодна джерельна вода — там встановили холодильник.
Один пластун розповідав, що за кордоном на пластових таборах можна почути й розмови англійською мовою. Чи є або були такі тенденції у Лісовій Школі в Ґантері (місцевість в США, де проходить «Лісова Школа» — М. Б.)?
На ЛШ цієї проблеми нема. Але на юнацьких таборах, на жаль, буває. Уживання англійських слів на сходинах і таборах почалося ще у 1950—их роках. Тоді це було між уродженцями України, а нині це їхні внуки та правнуки. Ця проблема гостра, зокрема, між юнаками із мішаних подружжів, де тато або мама говорять тільки мовою даної країни. Пригадую, коли в 1972—ому в Німеччині я був комендантом табору юнаків, то були двоє хлопців з Австрії, що не знали жодного слова українською. На щастя, знайшов сеньйора, який недалеко перебував на відпочинку, і попросив його щодня відвідувати табір і переводити із цими хлопцями лекції з української мови. Це трохи допомогло.
Нещодавно почув від Референта ЛШ в Україні таку думку: «Якби розпорядок дня української армії за інтенсивністю був схожий на Лісову Школу, то росіянам було б значно важче воювати». Що можеш сказати про «темпо ЛШ» (це поняття знайоме тим, хто відвідує табір — М. Б.) у Ґантері? Наскільки він відрізняється від темпо на Гнилому Потоці?
На 100% згоден з референтом ЛШ в Україні, хоча мені незрозуміло, чому військові вишколи в Україні цього не мають. «Темпо ЛШ» встановлене у 1964—ому двома військовиками — один був ветераном боїв під Бродами (1944), другий — офіцер піхоти/парашутист/рейнджер армії США, який був у той час в дорозі до В’єтнаму — ЛШ була першою зупинкою. «Темпо ЛШ» є чи повинно бути однакове чи то в США, чи Україні, чи Австралії. Але за це краще спитати Богдана Генегу — він єдиний, хто був членом проводу на всіх трьох «Лісових Школах» (у всіх трьох континентах — М. Б.).
В Україні на «Лісовій Школі» вивчаємо найперше чотири пісні: гімн Лісової Школи, «Наша Січ-мати», «Пам’ятай, друже» та вальс Лісової Школи. Чи є «за калабанею» ще якісь пісні, присвячені Лісовій Школі?
Співаник ЛШ — той самий для всіх таборів. Але на ЛШ кожен гурток творить ще свою пісню. Колись ми ці пісні публікували в одноднівках, це варто продовжувати.
Якби ти був на 20 років молодший, чи відвідав би Лісову Школу на Гнилому Потоці? Лісові студенти були б у захваті від шансу зустрітися з засновником.
Відвідини ЛШ у Карпатах — це мрія, яка, на жаль, такою і залишиться. Але я там був із Богданом Генегою та Богданом Гасюком у підготовці до ЛШ в 1993-ому. Прекрасне місце.
З досвіду років, яку б найголовнішу думку, пораду ти б хотів донести до булавних, бунчужних та проводу цьогорічної Лісової Школи?
Підготуватися до вишколу ЛШ на 100%, бо під час таборування нема на це часу. Це два тижні без відпочинку. Обов’язково приїхати на табір в доброму здоров’ї та гуморі, виспаним та із дуже позитивним наставленням. Одразу включитися в «темпо» і не переставати аж до розходу у Львові. Якщо ти це все зробиш, то будеш успішний і задоволений.